Захист проекту

                          Проект « Душа мого народу – рушники»

Мета: дослідження історії виникнення вишивки, знаків символів, що використовуються у вишивці; народних обрядів пов’язаних із використанням рушників, сорочок.

           На основі дослідження зробити висновки про роль вишитих і тканих рушників, інших речей ужитку у житті українського народу.

Результат проекту: виставка робіт учнів, презентація результатів

                                     роботи.

                                                 Хід заходу

Епіграф                                      А колись… давно колись – то!

                                                     рушники вже ткались,

                                                    і хустина мережилась…

                                                                                                      Т.Г.Шевченко

Слово вчителя:

Дорогі діти, гості.

В кожного із нас посилюється інтерес до вітчизняної історії та культури. Дізнаючись більше про минуле своїх предків, усвідомлюємо необхідність збереження традиційного народного мистецтва, як генофонду духовності, втрата якого загрожує існуванню самого народу.

У невичерпній скарбниці духовної культури нашого народу є особлива, винятково важлива її частка – вишивка і ткацтво. З нею пов’язана багатовікова історія українського народу.

Дані археологічних розкопок свідчать , що початки мистецтва  вишивання і ткацтва сягають дохристиянських часів.

Недаремно Великий Кобзар писав:   ( зачитую епіграф)

   А колись…Давно колись – то!

  Рушники вже ткались,

 І хустина мережилась…

Сьогодні ми з вами і поговоримо про вишивку і ткацтво, зокрема рушники, адже  ви протягом місяця працювали над проектом

                             «Душа мого народу – рушники»

Працювали в групах.                       Завданням вашим було:

-   ----дослідити історію виникнення вишивки;

-          Дослідження народних обрядів пов’язаних з цим видом мистецтва;

-         --підготувати розповіді про майстринь нашого села.

              Отже , розпочинаємо наш захист проекту.

Слово надається І групі – дослідників.

Керівник групи:

Нашим завданням було дослідити історію виникнення вишивки, рушників, сорочок.

Із далекого минулого прийшло до нас і рукоділля – рук діло – шиття, плетіння, в’язання, вишивання, ткацтво. І виникло воно з любові до рідної землі і батьківської оселі, зі спілкування з навколишнім світом та потреби не стільки бачити красу, а й творити її власними руками. Вишивання як вид мистецтва існує з незапам’ятних часів. Про вишивку згадується в Біблії та “Іліаді” Гомера. Нею, за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Арабський мандрівник Х століття у своїх розповідях свідчить, що руси теж носили вишитий одяг.

Вишиванням споконвіку займалися жінки. Це чудово робила прекрасна Олена, винуватиця Троянської війни. Дар вишивання греки пов’язували з ім’ям мудрої богині Афіни. У середні віки вишивка стала улюбленим заняттям королев і принцес, придворних дам і черниць. Жаданою і дорогою гостею була вишивка і в селянській хаті. Психологи радять жінкам займатися вишиванням, вважаючи, що це благотворно впливає на їх характер, виховуючи такі риси, як терпіння, вправність, майстерність, художній смак. Але ще в більшій мірі цей вид рукоділля відтворює душу і характер жінки, бо у вишивку вона вкладає свої почуття та мрії, щоб принести радість собі та людям.

                  Скільки зустрінеш рушників, i якi вони всi гарнi! Істинно, зайдеш до оселi, а в нiй, як у вiнку, всi стіни цвітуть. Хата — це обличчя жінки, господині, матері. У  хатi свiтлiй, теплiй, завжи вiдкритiй для добрих людей, зберiгалися i передавалися найкращi сiмейнi традицiї. В  хатi виховувалися щирi, працьовиті, чеснi люди. Тепер ми живемо краще, заможнiше.

Чи ви знаєте, що рушник i здавна слугував не лише окрасою свiтлицi. На вишиті рушники приймала повитуха немовля. На щастя, на долю давала мати його, коли виряджала в дорогу сина. Всiм, хто вирушав у далеку дорогу, вони нагадували: там земля мила, де мати народила

 У чарівну силу рушника вірили як у доброго чудодія, що оберігає вiд усякого лиха. Спитаєте, звідки ж то узятися такій силі? А сила рушника у його візерунках. Рушники можна читати так, як читають книги. Треба лише розумітися на орнаментах. Як цікаво читати рушники. Існує коріння, що сягає глибини століть, у них закладена мудрість століть.

Є орнаменти  геометричні, рослинні, зооморфні, предметні, що відображають елементи символіки стародавніх вірувань. Різноманітні кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести символічно відображали уявлення наших предків про світобудову, тож їхнє значення відповідне:                      кривулька – нитка життя, вічність сонячного руху;

зірка – символ сонця, неба, землі, повітря, вогню й води;

крапочки – небесні світила.

          Пісня « Рушничок»

Наша пошукова група розповість докладніше про візерунки, які найчастіше зустрічаються на рушниках.

:Дуб і калина – мотиви, що найчастіше зустрічаються на рушниках  і поєднують у собі символи сили і краси, але сили незвичайної, краси невмирущої. Дуб – священне дерево, що уособлювало Перуна, бога сонячної енергії, розвитку, життя. Калина – дерево роду, чудодійний оберіг життєдайної сили роду

  Калина взагалі дерево нашого українського роду. Колись у сиву давнину вона пов’язувалася  з народженням Всесвіту, Сонця  Місяця. А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові й невмирущого роду. Через це весільні рушники  тяжіють тими могутніми гронами.

               Таємницю життя приховує в собі, і квітка лілії. В легендах квітка лілії допоможе розгадати  чари. Якщо пильно придивитись до узору, то ніби вимальовується силует двох птахів – знак любові. В орнаменті з лілією неодмінно є знак, що ніби нагадує хрест. Він магічний, тому й благословляє пару. Лілія є жіночим символом. Це підтверджує й давня назва квітки – крин, - що є однокореневим словом криниці.

           Також на наших рушниках рясно розквітли пишні ружі. Ружа – улюблена квітка українців, її дбайливо плекали під вікнами хати, бо нагадує вона сонце. Промовте слово ружа, знайдете в ньому староукраїнську назву крові – руда.

         Особливо полюбляють вишивальниці символіку птахів. Різні птахи виспівують на рушниках. Соловей і зозуля полюбляють дівочі рушники, вони сумують якщо без пари.

«Соловей щебече, собі пару кличе.»«До Петра зозулі кувать, кувать, а дівці гулять, гулять.» Цих птахів найчастіше вишивають на гілці калини. Вважається, що птахи – то символи людської душ

          Думки i бажання наші, коли вишиваємо, повинні бути чистими, добрими,  радісними. Тоді й у рушнику буде чарівна сила. На рушнику i квіти калини, i дубове листя — то поєднання краси i сили. І пташиний світ: півень, зозуля, голуб, сорока, соловей. Бачите, як цікаво читати рушники. Отож пам’ятаймо, як добре мати їх в своїй оселі. І вишивати  треба з чистою думкою, світлою душею, з піснею.

Вишиймо рушник на радість, на здоров’я!

Хай щастить вам, люди добрі!    

  Хай пісня летить за обрій          

    Щира дружба стане на рушник!

Пісня «мамина сорочка»

Сороч­ка — один з найважливіших елементів національного одягу українців. її носили наші пращу­ри в періоди з раннього палео­літу, неоліту, епоху бронзи.

Історія української сорочки пов'язана з традиціями Київсь­кої Русі. В Україні з давніх-давен люди вміли виробляти тканини з дикорослої кропиви, льону, конопель. Льон і коноплі згаду­ються в церковних настановах Ярослава Мудрого. Полотняна сорочка — неодмінна складо­ва давньоруського вбрання X—XIII ст.

То ж і поговоримо сьогодні про українську сорочку як елемент чоловічого й жіночого вбран­ня.

Згідно з традиціями та звичаями про вдачу тієї чи іншої дівчини судили не за кількістю при­дбаних заморських шовків, а за власноруч виго­товленими домашніми виробами.

Готуючись вийти заміж, кожна ді­вчина мала виготовити вишиванки (до ста соро­чок), їх ховали у скриню. Є така приказка:

Я не панна — господиня,

в мене сорочок повна скриня.

Вишивали сорочки окремо на будень і на свя­то. Поганою вважали ту наречену, яка змалку не навчилася вишивати.

Сорочка-вишиванка — не­вичерпна скарбниця народної творчості, прояв фантазії, худож­ньої оригінальності й майстер­ності її творця.

Вишивка в одязі давньорусь­ких людей, крім декоративної, несла заклинальну, символічну функцію. Вишитий узор набував магічної сили, він розміщувався навколо шиї, на передпліччях рукавів, на погрудді, на подолі. Основна увага приділялась оз­добленню рукавів — це було своєрідним вшануванням ро­ботящих рук.

Після розповіді І групи

                         Музична пауза(танець)

ІІ група – дослідників.

Керівник групи:                Нашим завданням було зібрати матеріал про історію ткацтва,

Ткацтво - один із традиційних видів творчості, невід’ємна частина сучасної культури української народу.

           Самим високим видом мистецтва, самим талановитим, самим геніальним є народне мистецтво, тобто те, що закарбоване народом, що народом збережене, що народ проніс крізь століття.

Ткацтво належить до найдавнішого ремесла. Інтер`єр помешкання завжди прикрашався тканими килимами, веретами, скатертинами, рушниками, пухнастими вовняними ліжниками. Основний декор у ткацтві поперечносмугастий, геометричний, рідко стилізований, рослинний.

На Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці XIX — на початку XX ст. домашнє ткацтво українців, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. На початку XX ст. стали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах — металеву сріблясту нитку — сухозлітку.

На кінець XIX — початок XX ст. для ткання застосовували горизонтальний ткацький верстат. Аби нитки були міцними і не кошлатилися, навиту на нього основу підмазували шліхтою.

Просте полотно виготовляли технікою полотняного переплетення — перемінним натискуванням на дві підніжки, тобто у двіремізки. Залежно від призначення тканин кількість ремізок на верстаті збільшувалась: від чотирьох до восьми для техніки саржевого переплетення,. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів — на вічка, на кружки, на шашки, на пасочки, у сосонку, кіскою та ін. При виготовленні декоративних тканин, а також деяких елементів одягу, наволочок, рушників, скатертин тощо використовували техніку перебірного переплетення . У таких тканин візерунок завжди рельєфно виступав над фоном. У західних регіонах було поширене так зване закладне ткацтво (килимове, у вічко, на косу нитку).

Килимарський промисел на Україні був особливо розвинутий на Полтавщині, Харківщині, Київщині та суміжній території Волині, а також у Галичині. Орнамент робили переважно рослинний, у Західному регіоні — геометричний.

Обробка вовни - одне з традиційних занять сільського населення, особливо Західного регіону. Вовна йшла передусім на вироблення повсті. Крім того, її використовували у шапкарстві, для плетіння й ткання поясів, вироблення сукна тощо і нарешті — для ткання тканин інтер`єрного призначення — килимів, ліжників, налавників, коців тощо.

Із розвитком легкої промисловості необхідність у домашньому виготовленні тканин відпала. Але традиції народного художнього ткацтва й до сьогодні не занедбані.

На початку ХХ століття ткацтвом займалися в кожному українському селі, так як продукція користувалася попитом. Технічний прогрес вніс свої корективи у виробництво тканин. З'явилися цехи з сучасним обладнанням, і праця сільських майстрів поступово стала втрачати свого споживача.

Сьогодні ручне ткацтво розвивається, в основному, як вид народного мистецтва. В Україні були організовані спеціальні центри та виробничі об'єднання.

Танець

ІІІ група журналістів

Керівник групи:                         Ми підготували розповідь про майстринь вишивки і ткацтва наших односельчан.

Розповідь  учениці

Розповідь учениці

   А зараз нам розповість  про себе молода майстриня ,   

1.     Розповідь Федорчук Богдани виставка її робіт.

    

І    творча група – фольклористи

Керівник групи:

 Нашим завданням було зібрати прислів’я , приказки, пісні , легенди про цей   вид мистецтва, вірші відомих поетів.    Кращі з них презентуємо.

                                  Вірш « Рушники»                                              

Тримаю вишиті старенькі рушники

Давно забуті, горнуться до мене…

Заполонили світ нейлони і шовки…

Кому потрібні вишиті ромени?

Гортаю білу прядку полотна

Засіяну барвінком і любистком

Сміється вишита прабабою весна,

Ховається за квітами і листом.

Голублю диво-дивне із пісень,

Що хрестиками стелиться і в’ється.

Сіріє за вікном звичайний день,

І в рушниках волошками сміється.

Перегортаю білі рушники

Щоб хліб вкривали і дитя в колисці

Щоб старостів чекали на святки-

Розшиті маками, заквітчані, барвисті

Благословенна будь на всі віки,

Найперша жінка, що нашила квіти.

Душа мого народу – рушники,

Барвінками і мальвами зігріті

                    ЛЕГЕНДА ПРО СОРОЧКУ                        

Давно це було. І було це в нашому краї. Наро­дила мати сина. Лише навчився він ходити, а мати почала вишивати йому сорочку, та таку велику, що одягне її син, коли мине йому років двадцять.

Не один рік шила сорочку, мала вона вберегти дитину від меча гострого, стріли ворожої, бо біль­ше було війн у нашому краю, ніж мирного жит­тя. Тому вибирала мати найсильніші конопляні волокна, такі, що руки різали, а розірвати їх не могла. Пряла місячними ночами, тому нитки були срібними, блискучими. Полотно з таких ни­ток було легке й міцне. Шила поволі, бо за кож­ним стібком примовляла:

Хай буде син мій твердого розуму,

 Хай сила його буде непереможна,

Щоб серце його було повне

Великої любові до людей,

Як буде воїном, хай волю і славу

 Принесе своїй землі.

Більше думок — більше стібків. І не одну сльозу зронила мати на синову сорочку. Минуло шістнадцять років. Дошила мати сорочку. Пішла з нею до цілющого джерела. Покропила джерель­ною водою і вдома заховала у скриню. І от знову запалали хати, засвистіли ворожі стріли, зачувся плач у кожній оселі. Збирала мати сина на війну. Витягла зі скрині сорочку, дала синові, одягнув він її і почув у собі силу богатирську. Попрощався з матір'ю, сів на коня і помчав. Не плакала мати, бо виплакала всі сльози, шиючи сорочку синові. Ось наблизилися два війська. Як тільки зійшло сонце, побачили вороги незвичайного воїна в на­шому війську. На воїнові — срібна сорочка. Не мо­гли вороги зрушити з місця. Чулася богатирська сила, бо випадали з ворожих рук луки і стріли.

Так народилася сорочка воїна — кольчуга, яка захищала від ворожої стріли й меча.

                               Танець « Козацький»

       Переказ « Мати і сини»                                            

. Слухайте, якщо хоче­те багато знати та іншим пере­повідати.

— Було то давно, коли наро­дились кришталеві сльозинки-намистинки, які росою в народі звуть, коли пташки до сонечка літали і тією росою щоранку його вмивали. Жила тоді в одному селі мати, у якої було троє синів-красенів. Що вже працьовиті були та до всякого діла здібні. Їх не тільки матуся любила, а й люди поважали. Одне лише — вишивати не вміли, як ненька. Сядуть, бувало, біля неї, коли з роботою всією впораються, та й кажуть: «Ви, матусенько, шийте, вишивайте та пісню співайте, а ми подивимось, як краса народ­жується!» Горнулася мати до синів і такі мудрі слова говорила: «Долю я вам кожному вигаптува­ла, а пам'ять про себе в рушни­ках залишу».

За своє життя багато вишила мати рушників та всі між синами розділила, окрім білого, який собі на могилу залишила і, дару­ючи рушнички, синів навчала: «Сини мої, голуби! Пам'ятайте повік прохання своєї неньки. Куди б не їхали, не йшли, а руш­ник у дорогу беріть, хліб у нього загортайте та людей пригощай­те. Хліб на рушнику — то ваше життя». Але життя людини, як і днина, швидко минає. Померла старенька мати. Запечалилися сини. Та лихо руками не загоро­диш. Схоронили з пошаною рід­ну неньку, а на могилі, за велін­ням матері, рушник білий пос­телили.

Чи правду люди кажуть, чи ні, а гомін про те диво і донині ко­титься. Переповідають люди, що на тому рушнику квіти через сім днів зацвіли червоними та чор­ними нитками, і що вишили ті квіти Сонце і Земля. З тих пір ви­шивають матері своїм синам рушники тими кольорами та ще й пісні співають...

Бувальщина що трапилась у роки Другої світової війни « Мамин рушник»

             МАМИН РУШНИК                                 

Його знайшли непритомним розвідники, які поверталися з чергового завдання. Зразу подума­ли, що мертвий, але потім виявилось — живий. Та життя теплилось у ньому.

— Ма-мо! Ма-моч-ко! — ледь шепотіли роз­пухлі губи.

Твій руш...

Далі нічого не можна було розібрати. Юнак щось притискав до грудей і все повторював: «Твій руш...».

А за сотні кілометрів у сільській каті металася жінка, серцем відчуваючи лихо.

Відчувала — бо мати.

Солдат так і помер, не вимовивши до кінця слово «рушник». Розвідники обережно витягай з-під гімнастерки рушник, який юнак із останніх сил притискав до грудей.

І одразу всім пригадалася рідна домівка, тепло рідної хати. І ніби немає війни, немає страждань. Коли б не кров, що навіки злилася з червоними та чорними барвами рушника.

Довго думали розвідники, що робити з руш­ником, як навіки залишити сина з матір'ю, а матір із сином. І тоді вони розрізали його навпіл: одну частину рушника поклали синові під плечі, а друга полетіла в далеке село до матері.

 Пісня

Вірш « Червоно-чорні всі узори»                                        

                     Червоно-чорні всі узори,

Мережив ряд на полотні

Традицій пласт, легенди роду,

Духовний символ, оберіг,

Калини кущ, дівочу вроду, на полотні все хтось зберіг.

Прості орнаменти, народні,

                     Тягучі як пісні степів.

                     Все актуально і сьогодні,

                       Хоча й прийшли з далеких днів.

   Зачитують прислів’я                              

Учні демонструють альбом із зібраним матеріалом

Слово вчителя. От і добігла до кінця наша зустріч. Всі ви старанно попрацювали. Про це свідчать матеріали які ви зібрали, підготували на заняття.

Висловлюємо вдячність людям, чиї рушники, сорочки, серветки прикрашали наше заняття. ЇХ творили найтепліші, найніжніші, найпрацьовитіші руки.

Тож творім прекрасне

У вічному лишаймо слід,

Хай край наш колоситься рясно,

 храніть життя священний плід.

Пісня  «Побажання»